За редакцією А.І.Черкасової. Видавництво «Урожай», 1989

Нектаропродуктивність рослин

Як відомо, життя медоносних бджіл тісно пов'язане з квітковими рослинами. Нектар, що виділяється спеціальними органами рослин (нектарниками), є основним джерелом живлення бджіл.

Нектарник має декілька шарів невеликих, округлої форми клітин, вкритих епідермісом. Нектар надходить на поверхню нектарника через спеціальні отвори в епідермісі або просочується через пори стінок його клітин. Розміщуючись тонким шаром, нагромаджується в трубочках, заглибленнях. У деяких рослин він стікає з поверхні нектарника в так звані шпорці.

Beekeeper's textbook

Учебник пчеловода

Учебник пчеловода

Залежно від розміщення на рослині, нектарники поділяють на дві групи: квіткові та позаквіткові. Квіткові, як правило, бувають на всіх частинах квітки (частіше всього біля основи зав'язі й тичинок), позаквіткові — на стеблах, листі, прилистниках, черешках.

Для бджільництва цінними є квіткові нектарники, оскільки вони виділяють більше нектару.

Нектарники різних рослин неоднакові: в одних вони мають форму горбочків, інших — утворюють ямки, канавки, кільця, подушечки. У деяких рослин нектароносна тканина знаходиться на одному рівні з усією поверхнею і зовні нічим від неї не відрізняється.

Величина нектарників теж неоднакова (навіть у однієї рослини). Чим вище на суцвітті й далі від основного стебла розміщені квітки, тим нектарники їхні менші й відповідно виділяють менше нектару. Під кінець цвітіння величина нектарників та інтенсивність нектаровиділення також зменшуються. Це слід враховувати при підвезенні бджіл до масивів квітучих медоносів для збору меду і запилення рослин.

До складу нектару входять цукри, декстрини, органічні кислоти, ефірні олії, азотисті та мінеральні сполуки, дріжджі, незначна кількість мінеральних речовин.

Фактори, що впливають на виділення нектару медоносними рослинами. Цукристість нектару та інтенсивність його виділення нектарниками однієї й тієї ж рослини неоднакові і залежать від росту й розвитку рослини, розміщення квіток у суцвітті або кроні.

У більшості рослин нектар починає виділятись при температурі повітря 10 °С і кількість його збільшується з її підвищенням. Найбільш сприятливою для виділення нектару вважають температуру від 16° до 25 °С. Кількість виділеного нектару і його цукристість при цьому бувають в 2—3 рази більші, ніж при низьких або високих температурах.

При підвищенні температури понад 25 °С інтенсивність виділення нектару в більшості рослин поступово знижується, а при 38 °С повністю припиняється. Нічна прохолода також негативно впливає на виділення нектару, за винятком рослин, поширених в гірських районах, де ночі завжди холодні.

Виділення нектару і концентрація цукру в ньому при інших сприятливих умовах перебувають у прямій залежності від кількості світла, яке одержують медоносні рослини. Так, акація біла, липа та інші деревні, трав'янисті і кущові рослини на добре освітленій місцевості виділяють в 2,5—3 рази більше нектару, ніж в затіненій. При хмарній погоді нектаропродуктивність медоносних рослин знижується.

Сонячне світло сприяє інтенсивному виділенню нектару тільки при досить вологому повітрі. Для більшості рослин сприятливою є вологість від 60 до 80 %. Проте є рослини вологолюбні (липа, гречка та ін.), у яких нектар інтенсивно виділяється при вологості повітря 90 %, та посухостійкі (буркуни, синяк, волошки тощо), у яких нектар виділяється при вологості повітря 70 % і нижче.

При підвищенні вологості повітря виділення нектару збільшується, але кількість цукру в ньому залишається незмінною, а тому цукристість нектару знижується. Навпаки, при зниженні вологості повітря виділяється менше нектару. Він робиться густішим, оскільки вміст цукру в ньому збільшується.

Особливо несприятливими для виділення нектару є вітри (холодні північні й північно-східні та південні суховії). Сухий вітер при зниженій вологості повітря і високій температурі викликає різке зменшення, а інколи й припинення нектаровиділення через деформацію нектарників.

На виділення нектару негативно впливають затяжні дощі. В цей час у рослин інтенсивно розвивається вегетативна система, а кількість квіток зменшується. Крім того, при зменшенні кількості сонячного світла сповільнюється процес засвоєння вуглецю і вироблення крохмалю та цукру листям рослин, а це негативно впливає на виділення нектару. Іноді дощі вимивають нектар із квіток з відкритими нектарниками. За таких умов він робиться рідким.

Таким чином, кращому медозбору сприяє тепле, помірно вологе, безвітряне літо з частою зміною сонячних днів нетривалими, але достатніми за кількістю вологи дощовими днями, особливо коли дощі йдуть вночі або на світанку.

Вологість грунту, при якій більшість медоносних рослин найінтенсивніше виділяють нектар,— 50—60 %. При підвищенні цього рівня концентрація цукру в нектарі і його виділення зменшуються. Нектаровиділення припиняється також у надто посушливе літо.

Всі медоносні рослини краще виділяють нектар на родючіших грунтах, багатих на поживні речовини. Проте вони різняться за певними вимогами до ґрунтових умов. Так, на більш легких грунтах переважають верес і гречка, глинистих — конюшина біла, кислих — чорниця, костяниця і т. д.

Агротехніка. На нектаропродуктивність рослин значно впливають агротехнічні прийоми їх вирощування. Встановлено, що існує пряма залежність між врожайністю рослин, нектарною продуктивністю і відвідуванням квіток бджолами. А тому всі заходи, спрямовані на створення високих агрофонів для одержання максимальних врожаїв ентомофільних культур, одночасно сприяють і підвищенню медозборів. Велике значення мають своєчасний й правильний обробіток грунту, який забезпечує збереження вологи та зменшення кількості бур'янів, високоякісна та своєчасна сівба насіння.

На нектаровиділення впливає також використання мінеральних добрив. Так, при внесенні фосфорно-калійних добрив під конюшину червону нектаровиділення збільшується на 59%, а врожайність насіння — на 42%. Це пояснюється тим, що фосфор посилює гідроліз органічних речовин у рослині, калій зумовлює нагромадження в ній вуглеводів, а азот сприяє розвитку рослин й утворенню додаткових квіткових пагонів. Проте надлишок азоту, а також внесення його в період бутонізації призводять до інтенсивного розростання зеленої маси. Крім того, слід знати особливості дії різних видів азотних добрив. Зокрема, внесення аміачної води під весняну культивацію та підживлення на полях, де висівають гречку або соняшник, погіршує нектаровиділення, а разом з тим і відвідування рослин бджолами.

Внесення мікродобрив значно підвищує врожайність та нектаропродуктивність рослин. Бор сприяє надходженню сахарози від листя до квіток та плодів, цинк — утворенню хлорофілу, а марганець і мідь — важливі каталізатори окислювально-відновних реакцій.

Нектаропродуктивність рослин залежить не тільки від внесення добрив, а й від інших прийомів агротехніки. Велике значення має широкорядний спосіб посіву, при якому рослини не затіняють одна одну, мають більшу площу живлення й утворюють більше квіток.

Кількість нектару в квітках залежить від виду рослин. Одні мають багато квіток, а нектару виділяють мало (материнка, чебрець), в інших квітів буває мало, а нектару виділяється багато (малина).

Дослідженнями встановлено, що різні сорти рослин одного виду також різняться за кількістю продукованого нектару. Велика мінливість нектаропродуктивності у різних сортів гречки, конюшини, еспарцету, соняшнику, плодових та ягідних культур. Так, найбільше нектару виділяють сорти соняшнику: Харківський скоростиглий, Прогрес, ВНІІМК 8883, Армавірський 3497 та ін. Вони ж мають найвищу врожайність.

Нектаропродуктивність рослин залежить і від географічних умов. Рослини одного виду на півночі й сході республіки виділяють нектару більше, ніж на півдні та заході.

Українською дослідною станцією бджільництва проведено оцінку нектаропродуктивності та встановлено строки цвітіння найбільш важливих сільськогосподарських і дикорослих медоносних рослин по зонах республіки (табл. 3).

Визначення нектаропродуктивності рослин. Існують різні методи прямого визначення кількості нектару в рослинах.

Метод мікропіпеток. Мікропіпетка — це трубка із легкоплавкого скла довжиною 5—б см з капілярним конусоподібним кінцем довжиною 10—15 мм і діаметром вхідного отвору 0,25 мм. Fla широкий кінець надівають гумову трубку із скляним наконечником. Капілярний кінець піпетки вводять у квітку до зіткнення його з краплею нектару.

Втягуючи через гумову трубку ротом повітря з піпетки, вилучають нектар із певної кількості квіток. Мікропіпетку зважують, знявши з неї гумову трубку. При цьому заздалегідь визначають масу її без нектару. Цей метод дає можливість визначити об'єм нектару (мм), його масу (мг) і концентрацію (%) Крім того, мікропіпеткою можна відбирати нектар з однієї квітки неодноразово.

Проте метод мікропіпеток має істотні недоліки. Не завжди вдається відібрати весь нектар із квітки. При великій кількості і дрібних квітках, що мають невеликі відкриті нектарники, його не завжди можна добувати. За одну пробу важко відібрати нектар із великої кількості квіток, особливо при масовому відбиранні.

Метод паперових мікросмужок. З тонкого фільтрувального паперу нарізають смужки довжиною 20—25 і шириною 1,5—2,5 мм. Один кінець їх зрізають трикутником. Папір висушують до постійної маси і вміщують у бюкс.

При відбиранні проб нектару смужки паперу виймають з банки і вузьким кінцем прикладають до нектарників квітки. Кожною смужкою паперу збирають нектар з однієї або декількох квіток залежно від кількості виділеного нектару. Потім смужки вміщують в той же бюкс і знову зважують. За різницею в масі визначають кількість нектару в пробі та одній квітці. Після цього смужки паперу знову висушують до постійної маси, а різниця між третім та першим зважуванням свідчитиме про кількість цукру в пробі нектару. До недоліків методу належать великі затрати часу на висушування і зважування мікросмужок, збільшення кількості сухої речовини за рахунок прилипання пилку до папірців при добуванні нектару й незручність при роботі з смужками при відбиранні нектару.

Метод змивання. Збирають певну кількість квіток з досліджуваних рослин, поміщають їх у колбу і заливають дистильованою водою. Вміст колби збовтують протягом 5—15 хв залежно від розміщення нектарників у квітці. Після цього його фільтрують, потім 10 см³ фільтрату заливають у суху місткість (50—100 см³) з доданням 10 см³ спирту-ректифікату для консервування. Місткість закривають пробкою, заливають парафіном і ставлять на зберігання. На етикетці вказують номер проби, вид рослини, з якої взято пробу, дату, кількість квіток, варіант досліду, кількість витяжки та спирту, місце взяття проби.

Цей метод дає можливість за порівняно короткий час відібрати значну кількість проб при великому наборі квіток. Методом змивання визначають загальну кількість цукрів в нектарі та його склад.

Істотним недоліком методу змивання є збільшення кількості цукрів у нектарі за рахунок вимивання його із пилку, клітинного соку тканин квітки. Крім того, пилкові зерна, тріскаючись у воді, збільшують у пробі вміст сухих речовин. Однак метод змивання найбільш поширений.

За добу до відбирання проб нектару різними методами стебла (5—6 шт.) накривають марлевими ізоляторами, щоб комахи не змогли забрати виділений нектар до початку роботи.

Вміст цукрів у пробах нектару визначають хімічним методом. Для цього застосовують мікрометод О.С.Швецова, Е.X.Лук'яненко (цит. за Єрмаковим О. І. та ін., 1972), який полягає у відновленні ферриціаніду калію редукованими цукрами в лужному середовищі до ферроціаніду. Останній в присутності желатину утворює з сірчанокислим окисним залізом стійке синє забарвлення. Інтенсивність його вимірюють на фотоелектроколориметрі.

За середньою нектаронродуктивністю однієї квітки визначають нектарозапас гектара посіву або насадження, Для цього в декількох місцях ділянки з типовим травостоєм підраховують кількість стебел на 1 м² та кількість квіток на стеблі. Визначають також тривалість життя квітки.

Таким чином, біологічну нектаропродуктивність окремих видів рослин (кількість цукру в нектарі квіток з 1 га, кг) визначають множенням середньої кількості цукру, що виділяється однією квіткою (мг), на тривалість життя квітки (днів), кількість квіток на одній рослині (шт.) і кількість рослин на 1 га суцільного травостою. Якщо на угідді змішана рослинність, то для визначення нектарозапасу такої площі додають кількість цукрів, виділених з нектаром квіток всіх видів рослин.

Визначення нектаропродуктивності місцевості. Для правильної організації та раціонального використання кормової бази бджільництва велике значення має оцінка місцевості щодо медоносності, тобто визначення медоносних ресурсів.

Медоносні ресурси — це запас нектару, що виділяється квітками медоносних рослин на певній території за сезон. Запас нектару визначають на ділянці, площа якої дорівнює площі кола радіусом 2 км, тобто 125 га.

Дані про медоносні ресурси необхідні при організації пасік, визначенні оптимальних розмірів точка, для правильного розміщення пасік на місцевості, перспективного планування галузі, а також при розробці заходів щодо поліпшення кормової бази бджільництва.

Визначення запасів нектару полягає у виявленні площ медоносних угідь, розрахунку нектарної продуктивності 1 га кожного угіддя і балансу медового запасу місцевості. При цьому велике значення має не тільки кількість квітуючих медоносів, а й тривалість їх цвітіння. Чим різноманітніший видовий склад медоносних рослин й різночасне їх цвітіння, тим довше триватиме медозбір. Найкращі медозбірні умови мають місця з пересіченим рельєфом, де поєднується лісовий, лучний і польовий медозбори.

Нектарозапас місцевості визначають на підставі даних видового складу і площі основних медоносів, їх нектаропродуктивності та строків цвітіння.

Для визначення площі медоносних угідь, що входять у радіус продуктивного льоту бджіл, необхідно зняти копію з карти землекористування господарства, де зазначено не тільки площу, а й склад медоносних рослин. Склад лісу беруть з матеріалів лісництва по таксації порід дерев і кущів.

Щоб скласти медовий баланс місцевості, необхідно медопродуктивність відповідних сільськогосподарських ентомофільних рослин, що входять у радіус продуктивного льоту бджіл, помножити на площу ділянки.

Значно важче визначити медопродуктивність лук і пасовищ, де медоносна рослинність різноманітна, а окремі медоноси розміщені на площі нерівномірно. Тому потрібно проводити спеціальне обстеження таких угідь, користуючись рамкою, довжина однієї сторони якої 50 см. Проходячи по діагоналі угіддя і кладучи на землю рамку через однакову відстань, підраховують в ній кількість всіх видів медоносних рослин. Дані по всіх ділянках додають і визначають процентне співвідношення їх рослин у травостої та площу під кожним видом медоносних рослин.

У лісовій місцевості медоносні трав'янисті рослини обліковують аналогічно.

Отже, після підрахунку кількості нектару, яку може виділити окремий медонос, що росте на території господарства, одержані цифри додають і множать на коефіцієнт 1,25. Це — медовий запас місцевості. Але відомо, що бджоли збирають половину виділюваного рослинами нектару. А тому при визначенні кількості бджолиних сімей, які можна розмістити в даній місцевості, загальний запас меду зменшують в середньому наполовину (бджоли використовують від 30 до 60 % загального медового запасу місцевості), а одержані дані ділять на потребу бджолиної сім'ї в кормах плюс плановий товарний медозбір.

Таблиця 3.

Календар цвітіння і нектарозапас основних медоносних рослин

Новая конструкция улья разрешает получать мед “из крана” и не беспокоить пчел

Ви дивились сторінку - Нектаропродуктивність рослин

Наступна сторінка      - Кормова база бджільництва зон України та типи медозборів

Попередня сторінка   - Бджолине гніздо

Повернутися до початку сторінки Нектаропродуктивність рослин